Вітер змітає з каштанів пожовклі від кіптяви дні, і,
посміхаючись, палить,
а серед листя згораємо й ми, що там, потомлені, спали...
Знаєш, наївні, так вірили в світло, що
зникло звідси назовсім;
Навіть весна, що здавалося, змінить усіх -
вогко і цвіло
пахне осінню...
Дим від багать підіймається вище, десь над деревами - танучи;
мабуть, нам це все сниться, треба лиш встати,
встати зранку ще
Щоб, залишивши все, поспішати на захід, від тіней міста і Хроноса;
Тільки кроки свинцево - важкі - наче склом по асфальту -
скронями
Вулиці сліпо торкаються ніг, і як бездомний кіт -
лащаться,
там де й колись, зеленіє бузок - тільки
більше не чути
терпких пахощів;
Небо, знущаючись сипле, як в злодія, світло
сонцем - прожектором;
Голос, який ти так довго ховав у собі -
з часом
став просто шепотом…
Те, в що ти вірив, всього лише сон, відблиск із
інших вимірів;
досить безшумно кричати, досі, всі вже
давно й непомітно
вимерли.
Тіні, що ходять по колу, і, спотикаючись, човгають -
просто чиїсь невдалі досліди;
В місті, де сотня життів не змінила нічого -
завжди буде запах осені...
... І, коли вітром здує останній листок
у саду,
з мертвих яблунь і вишень -
Ти як завжди, шепотітимеш їм у вікно
"Що ж взагалі в нас залишилось?"
І Той, що мовчав все життя, скаже нарешті голосно:
"Віра у добро, пане Фродо.
А за це варто
боротися."
© Федір Рудий
